НЕНАПИСАНИЙ ВІРШ

Шуміли непосаджені дерева,
І капали непройдені дощі,
А з гір стікали висохлі джерела,
І в грудні розліталися хрущі.

Займались в небесах погаслі зорі,
І Сонце грілось світлом від Землі,
І спекою морозяні узори
Спонтанно малювались на вікні.

Метелик перетворювався в гусінь,
І в пуп'янки складалися квітки,
І в літо перевтілювалась осінь,
Незмінним залишався тільки ТИ.

Збігали за хвилинами хвилини,
І меншали потоки моїх сліз.
Ти говорив, що я іще дитина,
Й без тебе все летіло під укіс.

Твоя нестерпно вперта невблаганність
Ставала непідвладною світам.
А вже тихенько підкрадалась старість.
Ти вирішив за двох. Тепер ти сам.

А я шукатиму незведені будинки,
В яких живе нестворена сім'я,
Гойдає ненароджену дитинку
Бездітна мати. Плаче немовля.

І глушить вітер ті беззвучні крики,
І сохнуть сльози в неіснуючих очах,
Птахи клюють не кинуті їм крихти...
Та я долаю свій непевний страх.

Сидітиму, допоки видно хмари,
Й читатиму неписані слова.
Чомусь я знову справлюся з ударом,
І знову усвідомлю, що жива...

І буде скроні полоскати злива,
Хай небо розтинають блискавки.
Я мокра. Я самотня. Я щаслива.
І вже не простягну тобі руки...