Роман

                                                                Д. К.

Я тоді, мабуть, вперше відчула свою вину,
Зачепив за живе твій болючий, упевнений докір.
Ти на довго забрав з мого палкого серця спокій,
І позбавив на сотню ночей мої очі сну.

Я тоді не писала віршів, щоб розрадити біль,
І здавалось у грудях розпечена рана наскрізна.
Ми були дуже схожі й водночас приречено різні.
Та чомусь не могла я писати віршів тобі.

Оберемки думок, і несказаних слів океан -
Їх не зіллєш сльозами, не викажеш теплому вітру.
Я мовчала, аж поки мені не забракло повітря,
А тоді я  тобі написала цілий роман.

14.04.2014

Довіра

Залишивши без сил і з уламками крил,
Без надій у холодній безодні ,
Ти сказав, що, напевне, мене не любив,
І по-іншому все від сьогодні.

Я смиренно зустріла слова твої,
Відвернувшись, ковтала сльози.
Мені сил бракувало піднятись з землі,
Та гнівитись була не в змозі.

Мудрий час лікував, затирав сліди,
Доля слала нові уроки.
Вже по-іншому, але все ще є ти,
Попри логіку, "за" і "проти".

І довірлива, як ручне кошеня,
Я відкрита тобі до краю,
Забуваю про те, що одного дня
Ти лишив мене в пастці відчаю.

Що минуло - як попіл по вітру нехай
Розлетиться в світи без останку.
Я скорочую кількість своїх питань,
Та не я буду ставити крапку:

Ти колись, подолавши в нерівнім бою,
Ту, що пристрасно рвала тенета,
Може статись, окрилену душу мою
Без вагань продірявиш багнетом.

13.04.2014

Ще ніколи

Забери від гріха подалі,
Заховай аж за сотні верст,
Відведи від журби й печалі:
Непідйомний мені цей хрест.

Не пусти у думки його тіні,
Заспокой мого серця дзвін,
Що зривається на тремтіння,
Лиш від згадки, що десь є він.

Боже правий, я геть безсила!
Розкажи в чому задум Твій?
Я ніколи ще так не любила,
Я ще так не боялась мрій...

13.04.2014

Душа без ґудзиків

Коли дозріють слова -
Почуєш те, що не можеш побачити,
І прочитаєш усе, що не можеш, нажаль, відчути.
А я щомиті нова,
Мені від радості хочеться плакати,
Я без вини, я без докорів, сумнівів і без спокути.

Як не знайду я слова,
Щоб змалювати свої пориви, -
То відтворю їх на склі проти сонця яскравими фарбами.
І як ніколи жива,
І як ніколи раніш щаслива,
І я не хочу ділити усе на невірне й правильне.

Та чи існують слова,
Що здатні втілити серця музику?
Вона в повітрі бринить, ти безумовно б її почув.
Тоді б ти знав,
Що я вже почала розривати вузлики,
В яких ховались страхи, безнадія, печаль і сум.

10.04.2014

Ти прийшов

Ти не знаєш скільки віків я була у сні,
І як тяжко із нього зводилася на ноги.
Ти побачив мене вже заквітчану у весні,
З серцем повним любові й неясної ще тривоги.

Ти не знаєш як довго була я сліпа й німа,
І вважала життям свої сни у міцних тенетах,
І здавалось, що вибрала все це собі сама.
Й догорала поволі, як тліюча сигарета.

Ти прийшов, коли спала з очей моїх пелена,
Коли довгими муками врешті зламала кайдани.
Ти прийшов коли в серці моїм розквітала весна.
Ти прийшов ще не пізно, і вже ні на мить не рано. 

07.04.2014

Молюсь

Я не хочу, щоб ти брав у руки зброю,
Щоб у серце цілився комусь.
Хочу сад ростити із тобою -
День і ніч молюсь, молюсь, молюсь...

Я не хочу звуків автомата,
Кров не хочу бачити чиюсь.
Я не хочу жодних окупантів
На своїй землі. Тому молюсь.

Хай кружляють птахи небом синім,
Стигнуть на полях рясні хліба.
Хай лунає чистий сміх дитини,
Що не знає, що таке стрільба.

Я несу у своїм серці віру.
Я тепер нічого не боюсь.
Та понад усе бажаю миру -
День і ніч за це молюсь, молюсь...

03.03.2014

Старенька Ундервуд

Останні удари по клавішах, стомлених часом,
Останні слова завмирають відбитками літер.
Писала картини, та не аквареллю й не маслом,
Тримала в полоні серця досконалості світлом.

Чітка і відточена, дзвоном чаруюче срібним,
Мелодія клавіш порадує серце востаннє,
Я не розумію кому ти крім мене потрібна,
Та ми ще побачимось. Маю на це сподівання.

Ти будеш безмовна, ти станеш лише експонатом,
Та хай краще так, ніж потрапити в жадібні руки!
Я схожу на тебе омріяну буду шукати.
А ти спочиватимеш, вкрившись серпанком пилюки.

01.03.2014