Складаю зброю

Це щось, для чого я не мала слів.
Тому лиш жартувала і сміялась,
І в променях очей твоїх купалась.
Це щось, чого збагнути не зумів.

Я відчувала радість в кожну мить,
Твою присутність серцем відчувала,
Тому лиш усміхалась і мовчала.
Тепер і серце стомлено мовчить.

Чомусь, коли я бачила тебе,
В обіймах так хотілось потонути,
Закрити очі... Ти не зміг збагнути,
Що був мені мов небо голубе...

Та все ти знав, все розумів і бачив!
Невже була це недолуга гра?
Складаю зброю. Я поразку прийняла.
Пробач, що розчарую й не заплачу.

25.09.2010

Я не хочу тебе забути

Сірим пензлем мальовані хмари
На блакитному полотні.
По асфальту осінні чари
Розтікаються, мов у сні.

Промінь сонця, вже ледве теплий,
Обіймає перила мостів.
Лиш єдине питання: Де ти?
Але відповідь знаю без слів...

Під холодним поривом вітру
Затанцюють жовті листки.
Я не маю причин не радіти,
І не бачу підстав піти.

Кажуть осінь приносить смуток,
А я вірю, що це не так.
Я не хочу тебе забути:
Ти тримаєш мій світ в руках.

23.09.2010

Пахне вишеньками

В кімнаті тепло й пахне вишеньками,
Болить у горлі, й трохи у душі.
Холодними, вологими руками,
У клаву заколочую вірші.

Сповила ніч навколо все туманом,
А може то лиш дим далеких ватр.
І я вбиваю час перед екраном,
І щось мені самотньо не на жарт.

І душить в грудях факт твого мовчання,
Я думала, що вирву звідти все.
Так звісно краще: просто без прощання.
Й пливти туди, де течія несе.


30.08.10

Сміялась. Чекала. Мовчала.

Просякнута наскрізь тобою душа:
До сліз. До відчаю. До болю.
Втрачаю усе, що в собі віднайшла,
Коли просто поруч з тобою.

І бачу, що я - це тепер вже не Я:
Розгублене, ніжне й незвичне.
Так просто, нечутно несе течія.
Не чуєш. А я тебе кличу.

Злітають слова, тільки завжди не ті:
Щоб все пояснити - їх мало.
Складного немає - всі речі прості.
Сміялась. Чекала. Мовчала.

30.06.2010

Будь

Я не хочу це ховати в тюрми слів,
Вміщувати в прийняті стандарти.
В шумі сотень звуків, голосів
Я волію просто промовчати.

Я клеймлених визначень не дам,
Не складу до купи всі причини.
Я не хочу втілити в слова
Те, що мені в серці бурю чинить.

Я не стану думати про суть,
І давати відповіді точні.
Тому просто і надалі будь.
Стільки, скільки сам того захочеш.
31.05.2010

Без відповіді

Чому так багато в цім світі важать слова?
Чому ми зациклені в тому, щоб бути, як інші?
Чому всі питання вирішує в нас голова,
Коли в нашім серці існує і щось важливіше...

Чому ми невільні у власних придуманих путах?
І крутиться все лиш навколо комфорту і спокою?
Чому? Якщо поруч є щастя! Не можу збагнути.
І раною мрії стають невимовно глибокою.

Чому ми вважаємо прийняте істино правильним?
Стираючи в попіл все те, що загально не визнане.
Чому ж тоді непереборно так хочеться плакати,
Коли все відверте прирівнюємо із капризами...
                24.05.2010

Ранок, що не наступив

Темних вулиць густа імла
Прохолодного сніжного ранку,
Відблиск сонця крізь товщу скла
Пурпурового на світанку.

Білий іней, немов кришталь,
Пластівцями обійме віття.
І свою зимову печаль
Заспіває північний вітер...

Будуть сипатись з неба зірки.
Не гарячі - крижинки, й тільки.
Від тепла чієїсь руки
Завмирають на склі літер кілька.

Місто спить, ніби геть неживе,
Потонуле в примарних тінях.
Місто спить. Тільки час пливе.
Чверть життя потопа в сновидіннях...

Багряніє світанку жар,
І, хоч холоду він не розвіє,
Місто вирветься з світу примар.
Лиш вона вже очей не відкриє.
10.05.2010