Дякую Тобі

Я дякую Тобі за всі прекрасні миті.
За посмішку очей і за долоню теплу,
І за слова Твої: і щирі, і відкриті,
Прямі, й до неможливості відверті.

Я дякую за серця мого стуки,
За всі його прискорені удари.
Я дякую за Твої ніжні руки.
Що часом мене просто рятували.

За те, що перехоплювало подих,
Що плакати хотілось і сміятись,
За шквал емоцій щиро-невимовних,
Й за все, у чому ще боюсь зізнатись.

За душу Твою теплу і надійну,
За те, що говорив, мовчав і слухав.
За те, що я живу, люблю і мрію,
І світ цей відчуваю кожним рухом.
        1.11.2010

Складаю зброю

Це щось, для чого я не мала слів.
Тому лиш жартувала і сміялась,
І в променях очей твоїх купалась.
Це щось, чого збагнути не зумів.

Я відчувала радість в кожну мить,
Твою присутність серцем відчувала,
Тому лиш усміхалась і мовчала.
Тепер і серце стомлено мовчить.

Чомусь, коли я бачила тебе,
В обіймах так хотілось потонути,
Закрити очі... Ти не зміг збагнути,
Що був мені мов небо голубе...

Та все ти знав, все розумів і бачив!
Невже була це недолуга гра?
Складаю зброю. Я поразку прийняла.
Пробач, що розчарую й не заплачу.

25.09.2010

Я не хочу тебе забути

Сірим пензлем мальовані хмари
На блакитному полотні.
По асфальту осінні чари
Розтікаються, мов у сні.

Промінь сонця, вже ледве теплий,
Обіймає перила мостів.
Лиш єдине питання: Де ти?
Але відповідь знаю без слів...

Під холодним поривом вітру
Затанцюють жовті листки.
Я не маю причин не радіти,
І не бачу підстав піти.

Кажуть осінь приносить смуток,
А я вірю, що це не так.
Я не хочу тебе забути:
Ти тримаєш мій світ в руках.

23.09.2010

Пахне вишеньками

В кімнаті тепло й пахне вишеньками,
Болить у горлі, й трохи у душі.
Холодними, вологими руками,
У клаву заколочую вірші.

Сповила ніч навколо все туманом,
А може то лиш дим далеких ватр.
І я вбиваю час перед екраном,
І щось мені самотньо не на жарт.

І душить в грудях факт твого мовчання,
Я думала, що вирву звідти все.
Так звісно краще: просто без прощання.
Й пливти туди, де течія несе.


30.08.10

Сміялась. Чекала. Мовчала.

Просякнута наскрізь тобою душа:
До сліз. До відчаю. До болю.
Втрачаю усе, що в собі віднайшла,
Коли просто поруч з тобою.

І бачу, що я - це тепер вже не Я:
Розгублене, ніжне й незвичне.
Так просто, нечутно несе течія.
Не чуєш. А я тебе кличу.

Злітають слова, тільки завжди не ті:
Щоб все пояснити - їх мало.
Складного немає - всі речі прості.
Сміялась. Чекала. Мовчала.

30.06.2010

Будь

Я не хочу це ховати в тюрми слів,
Вміщувати в прийняті стандарти.
В шумі сотень звуків, голосів
Я волію просто промовчати.

Я клеймлених визначень не дам,
Не складу до купи всі причини.
Я не хочу втілити в слова
Те, що мені в серці бурю чинить.

Я не стану думати про суть,
І давати відповіді точні.
Тому просто і надалі будь.
Стільки, скільки сам того захочеш.
31.05.2010

Без відповіді

Чому так багато в цім світі важать слова?
Чому ми зациклені в тому, щоб бути, як інші?
Чому всі питання вирішує в нас голова,
Коли в нашім серці існує і щось важливіше...

Чому ми невільні у власних придуманих путах?
І крутиться все лиш навколо комфорту і спокою?
Чому? Якщо поруч є щастя! Не можу збагнути.
І раною мрії стають невимовно глибокою.

Чому ми вважаємо прийняте істино правильним?
Стираючи в попіл все те, що загально не визнане.
Чому ж тоді непереборно так хочеться плакати,
Коли все відверте прирівнюємо із капризами...
                24.05.2010